Світова економіка: рецесія назавжди
З 2008-го світова економіка страждає на хворобу під назвою «фінансова криза», при цьому шансів на одужання в неї обмаль. Такий невтішний прогноз дає Мартін Вулф (Martin Wolf), головний економічний оглядач The Financial Times, у своїй книзі «The Shifts and the Shocks: What We’ve Learned — and Still Have to Learn — from the Financial Crisis» («Зсуви і потрясіння»: чого нас навчила (і чого ще навчить) фінансова криза»)1.
У той час як американські автори, аналізуючи кризу, в основному тяжіють до політизації економіки, британець Мартін Вулф дозволяє собі сфокусуватись на економічному підґрунті катаклізму. На переконання автора «The Shifts and the Shocks», економічне потрясіння не вдалося приборкати через те, що Барак Обама та лідери інших промислово-розвинутих країн діяли занадто нерішуче. Таким чином Вулф обережно висловлює думку, що в США у розпал рецесії взяли гору ідеологічно мотивовані вимоги республіканців, котрі настояли на скороченні видаткової частини бюджету, що вкрай негативно вплинуло на подальший розвиток подій. Аналогічно уряди європейських країн, запровадивши режим жорсткої економії, нанесли собі не меншої шкоди.
Вулф пригортає увагу до двох фактів, котрі було замовчано як в США, так і в Європі. Перший — стосується масштабу катастрофи, що не поспішали визнавати ані політики, ані представники центробанків. Це була не звичайна рецесія. 2009-й став першим роком після Другої світової війни, коли у світовій економіці відбувся спад. Автор зазначає, що 2011-го як у США, так і у Великій Британії розмір ВВП був на 13% меншим, ніж якби темпи економічного зростання збереглися на рівні середнього значення періоду з 1980-го по 2007-й рік. І ще одне, не всі економічні спади є однаковими. Як обґрунтовують Кармен Рейнхарт (Carmen Reinhart) та Кеннет Рогофф (Kenneth Rogoff) у виданій 2009-го книзі «This Time Is Different: Eight Centuries of Financial Folly» («Цього разу все буде інакше: вісім століть фінансового божевілля»), економічний спад, пов'язаний із фінансовою кризою, завдає державним фінансам набагато сильнішого удару, ніж звичайна рецесія. Обсяги податкових надходжень стрімко скорочуються навіть якщо зростають витрати на порятунок банків, допомогу по безробіттю та інші програми матеріальної допомоги. У США річний бюджетний дефіцит підскочив з $161 млрд. 2007-го до $1,4 трильйона 2009-го.
Тобто, як стверджує Мартін Вулф, намагаючись уникнути додаткових витрат в умовах жорстокого бюджетного дефіциту, уряди «доклали руку» до того, щоб розтягнути в часі період, у який самі економічні умови спричинять падіння податкових надходжень. Роблячи жорсткішою фіскальну політику, держава переклала питання боротьби з рецесією на плечі центробанків, які повинні були гасити економічну пожежу «легкими» грішми, що, на думку автора, дало змогу забезпечити лише занадто повільні темпи економічного зростання, водночас створивши підґрунтя для появи нових небезпечних перекосів на фінансових ринках. «Рішення зробити жорсткішою фіскальну політику майже на 100% було передвчасним та немудрим, — зазначає Вулф. — Набагато краще було б більшою мірою зробити ставку на фіскальну політику і меншою — на кредитно-грошову».
Втім, сталося як сталося; і те, куди ми потрапили — аж ніяк не найкраще місце, — наголошує автор. Більшість основних економік зростають повільніше, ніж в роки, що передували 2007-ому. А це означає: занадто повільно, аби «відіграти» втрати, понесені у розпал кризи. Так, згідно Вулфа, щоб відновити втрачений рівень ВВП, економіка США мусить зростати на 4% щороку, а Великої Британії — на 5%. Проте це неможливо, бо населення старіє, а чисельність робочої сили скорочується. «Зараз виглядає так, що економіки, які постраждали від кризи, ніколи не досягнуть рівня ВВП, а тим більше темпів зростання докризових часів», — застерігає Вулф. При цьому він підкреслює, що оскільки практично повсюди домінує ідеологія «фіскальної чесноти» і уряди намагаються мінімізувати дефіцит бюджету, то, найімовірніше, ми станемо свідками безперервного ослаблення економіки у країнах з високим доходом».
Що ж пропонується в книзі для кращого функціонування економіки? Хоча Мартін Вулф вважає пропозицію француза Тома́ Пікетті (Thomas Piketty) щодо впровадження глобального податку на багатство занадто радикальною, він позитивно ставиться до ідеї підвищення податків на високі доходи. Також Вулф є прихильником оновленої версії «Чиказького плану», відповідно до якого банки мусять проводити всі кредитні операції із 100-відсотковим покриттям. «Система, що базується на спроможності інститутів створювати гроші як побічний продукт до абсурду безвідповідального кредитування, є невиліковно хиткою», — читаємо у книзі. Але автор також визначає, що головною проблемою плану є те, що ніхто не наважиться піти настільки далеко. Бо найжорсткішого спротиву з боку банків не уникнути. Отже, хоча радикальні реформи в цій сфері дуже потрібні, є величезний розрив між тим, що бажано для економіки, і тим, що можливо в існуючих політичних реаліях.
