Несправедливий обов'язок - сплачувати єдиний соціальний внесок незалежно від наявності доходу, порушує конституційні права громадян

13 февраля 2017 - Бизнес Рост
article3607.jpg

З 1 січня 2017 року набув чинності Закон України від 06.12.2016 №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким внесені зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Відповідно до вказаних змін фізичні особи — підприємці та самозайняті особи, які не одержуватимуть доходів у 2017 році, зобов’язані сплачувати єдиний соціальний внесок, мінімальний розмір якого з 1 січня 2017 року становить 704 грн. До 1 січня 2017 року самозайняті особи та фізичні особи-підприємці, які не отримували доходи в звітному місяці, мали право не сплачувати єдиний соціальний внесок.

Зазначені зміни стосуються підприємців, які під час простою в роботі перейшли з єдиного податку на загальну систему оподаткування, а також осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, та осіб, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

 Вважаю, що вказані законодавчі зміни не відповідають Конституції України та усталеній практиці Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Термін та концепції щодо трактовки цього філософсько-правового феномену можно умовно поділити на дві групи:

- завершення реорганізації Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та запровадження діяльності Фонду соціального страхування України як нової соціальної інституції;
- матеріальні (змістовні), в основу яких покладено природне право, такі які, окрім формальних, включають також вимоги щодо відповідності змісту закону вищим неписаним принципам моралі та справедливості.

Про останню групу, зокрема вказано у підсумковому документі Конференції з людського виміру ОБСЄ 1990 року, де зазначено, що “верховенство права не зводиться лише до формальності законності, яка забезпечує правильність та узгодженість процесу творення і вправадження в життя демократичного ладу, а означає також і справедливість засновану на визнанні та повному сприйнятті людської особи, як найвищої цінності та яку гарантовано інститутами, що забезпечують рамки для її як найповнішого вираження”.

Венеціанська комісія вказує, що “численна низка прав, закріплених у таких документах, як Конвенція з прав людини і основоположних свобод, стосується верховенства права, - вочевидь вираженого чи обумовленого”.

Дотримання принципу верховенства права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 02.11.1004 року № 15-рп/2004 у справі про призначення більш м'якого покарання, також зазначив, що “одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а й включає інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Справедливість - одна із основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права”.

До складових верховенства права слід віднести, зокрема законність, юридичну (правову) визначеність, заборону свавілля, рівність всіх перед законом, дотримання прав людини. При цьому порушення принципу верховенства права буде мати місце у разі недотримання хоча б однієї з його складових.

 Як зазначено в ч.2 ст. 8 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний соціальний внесок не входить до системи оподаткування, а відповідно до п. 2 ст. 1 наведеного Закону є консолідованим страховим внеском, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для огляду за непрацездатними.

Отже, завданням сплати нарахованого єдиного соціального внеску є забезпечення захисту застрахованих осіб та підтвердження страхового стажу і його безперервності, де страховий стаж — це період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов’язкове державне пенсійне страхування.

Таким чином, законодавчі зміни якими зобов’язано сплачувати єдиний соціальний внесок фізичних осіб-підприємців, а також осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, незалежно від наявності в них доходу, на виконання наданого їм права на соціальний захист, не відповідають меті та завданням Закону, а також ідеї соціальної справедливості, чим порушують статтю 8 Конституції України.

Вказані зміни також порушують статтю 42 Конституції України, яка гарантує кожному право на свободу здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, та наголошує, що Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності.

Однак, законодавчі зміни, якими несправедливо зобов'язано сплачувати єдиний соціальний внесок незалежно від наявності доходу, фактично змусили фізичних осіб-підприємців масово припинити державну реєстрацію підприємницької діяльності.

Ми знаємо, що відповідно до статті 42 Господарського кодексу України ознаками, які характеризують підприємницьку діяльність є самостійність, ініціативність, систематичність, ризиковість при здійсненні підприємцем господарської діяльності для досягнення економічного та соціального результату та одержання прибутку, як кінцевого результату діяльності, який характеризує ефективність роботи підприємця.  Мета по досягненню прибутку є суттєвою ознакою, яка відрізняє підприємницьку діяльність від іншої некомерційної діяльності. При цьому, відсутність реального прибутку не означає, що діяльність перестала бути підприємницькою.

У зв'язку з цим, розпочинаючи здійснення своєї діяльності, направленої на отримання прибутку, жодний підприємець не може бути впевненим в досягненні економічного ефекту від такої діяльності, а тому він повинен докласти чимало зусиль для досягнення економічного та соціального результату та одержання прибутку.

Очевидно, що прийняті законодавчі зміни, якими зобов’язано сплачувати єдиний соціальний внесок фізичних осіб-підприємців незалежно від наявності в них доходу від підприємницької діяльності, не забезпечують захист кокуренції у суб'єктів малого та середнього бізнесу та порушують їх конституційне право на свободу здійснення підприємницької діяльності.

Змінами порушено ст.24 Конституції України, якою проголошено рівність всіх перед законом.

 По відношенню до самозайнятих соіб Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” взагалі встановлює певну податкову дискримінацію. Так, на відміну від фізичних осіб — підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування та які звільняються від сплати за себе єдиного внеску у разі, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу, однак можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (ч.4 ст.4 Закону), особи, які провадять незалежну професійну діяльність, за таких саме обставин не звільняються від обов'язку сплати єдиного внеску згідно положень Закону.

Дійсно, у рішенні КСУ від 07.07.2004 року № 14-рп, справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу, зазначено, що “ч.1 ст. 24 Конституції України, якою проголошений вказаний принцип не перешкоджає встановлювати відмінності у правовому регулюванні праці щодо осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій”. Однак, невстановлення пільг для непрацездатних самозайнятих осіб, які навіть будучи працездатними не переслідують такої мети, як отримання прибутку на відміну від фізичних осіб — підприємців, які будучи пенсіонерами або інвалідами по закону звільняються від обов'язку сплачувати єдиний внесок, свідчить не про що інше, як про порушення конституційного принципу рівності всіх перед законом оскільки, жодного обгрунтування, яке б в цьому випадку відповідало ідеї соціальної справедливості та рівності, закон не містить.

Більш того, несправедливі положення Закону фактично змусили самозайнятих осіб, які є тимчасво непрацездатними, зупинити свою професійну діяльність щоб уникнути відповідальності за порушення свого обов'язку щодо сплати єдиного соціального внеску. Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 5 Закону платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, у тому числі адвокатську та отримують дохід від цієї діяльності. Тобто, у разі зупинення особою адвокатської діяльності та, як наслідок відсутності доходу від цієї діяльності, така особа взагалі не може вважатись платником єдиного соціального внеску у розумінні положень Закону. Проте, підстави та порядок зняття з обліку у контролюючих органах юридичних осіб, їх відокремлених підрозділів та самозайнятих осіб, визначений статтею 67 ПК України, серед яких вісутня така підстава, як зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю.

Такі неоднозначні та суперечливі положення Закону свідчать про порушення ще одного важливого елементу верховенства права - юридичної (правової) визначеності, яка вказує на якість закону, вимагаючи щоб закон був чіткий та передбачуваний у його  застосуванні.

У своєму недавньому рішенні від 01.06.2016 року № 2-рп/2016, справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатрічного закладу, Конституційний Суд України наголосив, що “обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватись виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути зумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обгрунтованими, а у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутністний зміст такого права”.

Приймаючи зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» законодавець переслідував мету по вдосконаленню законодавства у сфері підвищення мінімальної зарплати та страхових виплат, легалізації видносин у сфері зайнятості та оплати праці, шляхом делегування органам місцевого самоврядування повноважень у сфері контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення, а також накладення штрафів за його порушення.
Для досягнення поставленої мети законодавець зазначив, зокрема у частині соціального страхування, наступні шляхи:

- завершення реорганізації Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та запровадження діяльності Фонду соціального страхування України як нової соціальної інституції;
 
- відновлення щорічного перерахунку страхових виплат потерпілим на виробництві (близько 220 тис. осіб);

- здійснення перерахунку страхових виплат потерпілим на виробництві, розміри яких у перерахунку на 100 відсотків втрати працездатності менше мінімальної заробітної плати (близько 67 тис. осіб).

 Однак, законодавчі зміни призвели до проявів податкової дискримінації суб'єктів малого та середнього підприємництва, самозайнятих осіб, порушення конституційного права на свободу здійснення підприємницької діяльності, порушення обов'язку держави забезпечити дотримання конкуренції у цій сфері.

У рішенні КСУ від 29.06.2010 року № 17-рп/2010 вказано, що “застосування будь-яких обмежень основних прав людини і втілення цих обмежень на практиці може бути допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватись на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачити юридичні наслідки своєї поведінки”.

Законодавчі зміни, якими встановлений обов'язок сплачувати єдиний соціальний внесок незалежно від наявності доходу не були очікувані ні для осіб, які здійснюють професійну діяльність, ні для фізичних осіб — підприємців. Дані зміни були ухвалені 06.12.2016 року та набули чинності вже з 01 січня 2017 року, спровокували масове припинення діяльності особами, яких вони стосуються, оскільки фактично погіршили їх майнові права.

Як зазначено в статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту або обсягу існуючих прав і свобод.

Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні  діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Виходячи з положень частини другої статті 8 Конституції України норма частини другої її статті 22 має враховуватись при прийнятті законів та інших нормативно правових актів, спрямованих на регулювання відповідних суспільних відносин.

Оскільки, до 1 січня 2017 року особи, які не отримували доходи в звітному місяці, мали право не сплачувати єдиний соціальний внесок, то законодавчі зміни, якими зобов'язано сплачувати єдиний соціальний внесок незалежно від наявності доходу, фактично звузили вже існуючі права цих осіб, що є порушенням статтей 8 та 22 Основного Закону.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 14.10.2010 року по справі "Щокін проти України" вказав, що накладання органами державної влади на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податків (зборів) становить втручання в його майнові права у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 49).

У пунктах 50, 51 вказаного Рішення Суд зазначив, що: "Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" [ВП], N 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

 Говорячи про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки" , № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-І)".

Таким чином, можна стверджувати ще про одне порушення конституційного права — права власності на майно, закріплено в ст. 41 Основного Закону, оскільки як вже зазначалось, накладання органами державної влади на особу додаткових зобов'язань зі сплати податків (зборів) становить втручання в його майнові права у розумінні статті 1 Першого Протоколу до Європейської Конвенції.

Зважаючи на те, що прийняті Законом України від 06.12.2016 №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» суперечать приписам Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, то такі законодавчі зміни підлягають скасуванню, а досягнення легітимної мети, заради якої вони приймались має бути здійснено пропорційно та обґрунтовано з мінімальним втручанням у реалізацію гарантованих конституційних прав і свобод, не порушуючи їх сутнісний зміст, як того вимагає Конституція України та усталена практика ЄСПЛ.

Автор статті: Андрій Котляр, адвокат

Источник: protokol.com.ua

ДЛЯ ПРЕДПРИЯТИЙ, ПОД ЗАКАЗ: подтвержденный налоговый кредит с интересующими Вас товарными группами, с дисконтом! Находим и продаём актуальные для Вашего бизнеса товары (в т.ч. подакцизные) от импортеров и украинских производителей. (050)193-78-89 просм. - 129294

Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!